Mt Hoverla

dsc_1456

Мабуть, треба розпочати розповідь з того, що це була моя друга спроба підйому, і морально я вже змирилася з тим, що може знову і не підіймусь. Першого разу я дійшла десь до +-1600, а потім мене почало сильно зносити вітром – та я спустилась вниз з іншою групою. Тому цього разу я відразу налаштувала себе, що головне – просто пройти трохи більше. Але так випадково склалось, що “трохи більше” виявилось аж до верхівки 🙂
“Випадково”, бо якось так вийшло, що я весь тиждень не висипалась, погано поїла зранку, і десь посеред шляху заряд енергії в мене зовсім сів. Але тут спрацювали “та ще 15 хвилин до привалу”, “ще до 10 хвилин до колиби”. М – мотивація. Коли дійшли до колиби, то було якось абідна залишатись там, коли вже от зовсім-зовсім поряд ця точка, до якої йшли, прямо-таки правою ногою провалюєшся там в сніг. А потім залишалось вже “3 хвилини до верхівки” 🙂
Загалом, в нас на дорогу, якщо не помиляюсь, біля 14 км, пішло в районі 7,5 годин. Частина підйому до колиби під горою була в тумані. Як вийшли на фінішну пряму від неї – небо раптом хвилин на 10-15 розвиділось, щоб ми могли пофоткати неймовірні краєвиди, але сама верхівка була затягнута облаком, коли ми опинились на ній. Здавалося б – так прикольно прогулятись крізь хмару, але, насправді, просто опиняєшся в тумані, в якому анічогісінько не видно. Гриб із вказівниками на верхівці був заметений снігом на метр-півтора – знак з висотою та назвою гори якраз стирчав над поверхнею. На металевому штику (вже не пам’ятаю, як він виглядає влітку) була наморожена вітрами, хмарами та снігами білосніжна крига (давно дивилась таке лише на фотках та хотіла побачити вживу). Спуск до колиби під горою був трохи слизьким (але це я ще не знала, як ми спускатимемось з Петроса наступного дня)). Ну і взагалі – хто послизнеться, скотиться- бутерброди їсти не буде. М – мотивація [2]. А залишок шляху до колиби-хостелу, де ми зупинились, долався вже просто “на крилах”. Іноді у більш приземленому варіанті – на сідницях з гірки. Феєричність та веселість таких спусків просто не описати словами. Але відосів з повизгуваннями за кадром та снігом в очі з-під ботів в мене, на жаль, немає. Власне, ми якось так швидко сходили, що встигли не тільки повернутись засвітло, а й вистачило часу на “пофоткатись” зворотнім шляхом.
Шляхом на Говерлу ми зустріли всього лише одну групу людей, які звідти спускались. Якщо не помиляюсь, то була команда з 3-4 рятівників. Тому зимова Говерла – це справжній невеличкий челендж, а не таке мейнстрімне місце, як влітку.

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

w

Connecting to %s