Jokulsarlon, Iceland

DSC_0037

Коли мене запитують про те, за якої температури нормально спати в моєму спальнику – я відповідаю, що “перевіряла його десь при +2 – і було нормально”. Так от, це саме та подорож, коли я його перевірила)) Також, якщо запитати мене про, скажімо, топ-5 найкрутіших поїздок, або тих, які запам”ятались, то ця однозначно буде на одному з перших місць.

Перед тим, як я потрапила до цієї льодовикової лагуни, мій маршрут вже накрився мідним тазом через брак часу. Так, автостоп в Ісландії чудовий, мене дуже часто підбирала 2-га чи 3-тя машина. Але проблема в тому, що ця 2-га машина могла їхати за 40 хвилин після 1-ї. Тому, врешті решт, я вирішила доїхати до льодовикової лагуни в південно-східному куті острова та повернути назад. Взагалі-то, її назва – Йокюльсарлон, але мені постійно хочеться назвати “Йокурсарлон”, тому вважатимемо, що просто “льодовик” (в принципі, ця географічна форма ближча до озера із кригою, але “льодовик” звучить крутіше).

Попередня машина мене висадила біля Віка, в 200 км від лагуни. А звідти підібрав старий сивоволосий дідусь-фотограф, який їхав до того ж місця та планував там бути до тих пір, поки не зловить полярне сяйво. (“Серйозно? Це те, що таке кольорове в небі на різних фотографіях із самої півночі самої північної Норвегії?” – подумала я). Як виявилось, цього разу він був вже всьоме в Ісландії, чекав на приїзд своєї “подружки” та показував знімки для таймлапса полярного сяйва (а їх було мінімум 200-300), які зробив раніше (я так і не зрозуміла – раніше на пару днів чи раніше на пару років). Взагалі-то дивно після 21 року життя в Україні чути від дідуся років 70-80 про 7-й візит до Ісландії та його “гьорлфренд”, але, мабуть, так і виглядає нормальне життя, а не виживання.

Коли ми їхали, я зрозуміла відчуття і весь біль своїх знайомих, коли у якихось спільних подорожах я зупиняюсь зафоткати кожну квіточку чи кожний будинок на вулиці. Вибачте. Цей чувак зупинявся от просто на кожному кілометрі. Машин навколо майже не було, тому він просто ставав посеред двосмугової траси, діставав штатив, налаштовував його, встановлював фотік, робив пару знімків, складав штатив (не просто складав, а скручував повністю, щоб наступного разу розкрутити повністю), завантажував в задню частину автівки (це був невеличкий фургончик) – і вже тільки тоді ми їхали далі. І так постійно. Мені здавалось, що він це робив через кожний кілометр шляху. Через кожний кілометр, Карл! Подлянка була в тому, що виходити мені взагалі не було резону, бо за весь цей час (а їхали ці 200 км ми дуууууже повільно) нас обігнали буквально пару машин. І то, вони з”явились так раптово, що я їх помітила буквально трохи раніше, ніж вони проїжджали сусідньою смугою. Тому якось так вже і їхали. Ну і незручно відчула себе повним нулем зі своїм “клац-клац” на ходу.

У мене з собою був 3-місний намет, тому я розраховувала зупинитись десь біля цього озера. На мапі там не було кемпінгів, а відмічені знаходились доволі далеко, тому “ну а чом би і ні” розкласти його просто там.

Приїхали ми, коли вже навколо було темно, розпрощалися з цим фотографом, і тут пішло найцікавіше.
Спершу я почала ставити намет неподалік від автостоянки, де зупинялись різні фургони-будинки на колесах. Там була дрібна галька та рівне місце, що є доволі непоганими факторами. Але де там. Раптово почалися різкі пориви вітру. В принципі, зовсім не раптово, якщо брати до уваги країну перебування, але ж я, звісно, не поцікавилась погодою – тому для мене це було раптово. Рази три я намагалась розкласти намет – його зривало чи валило до того часу, як я встигала нормально поставити. Одного разу це майже вдалося, але я вштрикнула тільки один кілок, його вирвало з землі, та мене трохи не унесло разом з наметом (я навіть не знаю, з ким порівняти – з Еллі чи з Мері Поппінс; в принципі, це було ближче до будинку, ніж до парасольки). Тоді я трохи психанула та пішла до якогось будиночка-кафешки, який помітила неподалік.

Він виявився зачиненим (раптово серед ночі, так?). Але. Він мав дерев”яний ганок, трохи вищий за рівень землі, та якийсь фургончик збоку (зранку виявила, що це каса з квитками на екскурсії чи щось типу того). Біля цього фургончика стояла металева рекламна пластина-табличка. Така, як у нас виставляють про манікюр-ксерокопію-ательє-кавулатекапучіно біля магазинів та прив”язують до чогось ціпками, тільки в Ісландії – не прив”язують. Тоді я пересунула її між фургончиком та будинком. Її майже вистачило на всю ширину. Майже. На жаль, фургончик я вже не змогла би підсунути. Але мені здавалось, що так вітер буде менше дути. По боках між фургоном та будинком не вистачало місця, щоб втикнути кілки, але сам намет, в принципі, вміщався впритул, і потенційно я могла би в ньому заночувати. Але ця історія не була би такою цікавою, якби все на цьому закінчилось. Коли я вже подумала “ну нарешті я вже поставила палатку”, вітер вжух-вжух через щілини – і звалив на мене табличку (добре, що не на голову, коли би я залізла всередину).

Тоді я психанула ще раз, та просто пішла на дерев”яний ганок. Дерев”яна підлога, каремат, декілька прошарків із складеного намету – і мені було достатньо комфортно. Спальник у мене доволі довгий, тому, суто теоретично, там вміщується 1,5 мене (якщо трошки піджати ноги). Тож, туди влізли і боти, і всі цінні речі, і ще і я повністю, а рюкзак пішов під голову.

Коли я вже збиралась лягати спати, я випадково побачила на небі щось таке…не знаю, як і описати. Щось схоже на розсип дрібних зірок, настільки дрібних, що навіть близьких до пилу трохи зеленуватого кольору. І тут до мене, бдимщь, і доходить, що це полярне сяйво! Слабеньке, важко помітне, не яскраве, ледь кольорове, але ж справжнє, дідько, полярне сяйво! Яке я бачила на картинках, про яке читала, але яке от взагалі ніяк не сподівалась побачити. Насправді, тиждень до кінця вересня – ще не зовсім сезон для цього, та імовірність побачити не дуже велика (хоча, як підтвердилось емпіричним шляхом – є). За моєю суб”єктивною думкою, воно тривало хвилин 20. Але мені пощастило підняти голову до зіркового неба саме в цей час і помітити його. Всі ці суб”єктивні 20 хвилин я просто сиділа з відкритим ротом та дивилась вгору. Я навіть не намагалась спробувати його сфотографувати чи ще щось. Я просто зачаровано дивилась на небо і не могла повірити, що я справді побачила це на власні очі. Справжнє полярне сяйво! (Хоч і слабеньке). Власне, потім воно, як і все гарне і неймовірне в житті, закінчилось. Небо стало частково затягнутим хмарами, частково проглядалися зорі, але сяйва більше не було. На тому я і заснула.

Наступного ранку я прокинулась десь о 8-9 ранку. На цьому дерев”яному ганку, із підтиснутими ногами та ботами під ними, незручним великим рюкзаком під головою та обіймаючи фотік, я виспалась просто як немовля. Вже потім, роки за 2, я помічу, що найкраще висипаюсь у якихось макаронним монстром забутих холодних колибах, наметах, спальниках, потягах, але не вдома в нормальному ліжку. Тоді я цього ще не знала, тому трохи здивувалась. Той будиночок, на ганку якого я заснула, виявився чимось типу туристичного центру, який вже з годину-півтори був відчинений. Знаєте, як коли вже дорослою людиною (принаймні, ти себе таким вважаєш) приїжджаєш додому, припустимо, раз на місяць на вхідні. І тоді в неділю зранку батьки тихо ходять повз кімнату, щоб не розбудити. От так повз мене ходили туристи))) За той час, що я їздила в Ісландії стопом, зустрічала, окрім місцевих, людей переважно з Німеччини, Штатів, Канади, західної Європи в цілому. Не знаю, як зараз, на момент початку 2017, але на той час там зовсім не було емігрантів та не так багато туристів. Тому протягом всієї подорожі мені здавалось, наче я потрапила в паралельний всесвіт, де всі культурні, ставляться один до одного з повагою та порядністю. та бігають єдинорожки, які випорожнюються метеликами. Хоча останніх я не бачила. Можливо, зіграла роль специфіка регіону – там вірять в ельфів та лепреконів. Так от це був яскравий випадок такої культури. Що мене зранку ніхто з працівників не розпихав мітлою з шамканням “понаїхало тут, хулі розляглись”.

Коли я вилізла із спальника, то просто очманіла від краєвиду перед собою: озеро з величезними брилами криги усіх відтінків синього, блакитного, білого та сірого.  Вони виглядали вражаюче та величаво спокійно. Звісно, можливо, такий розмір – ніщо у порівнянні із льодовиками десь в Антарктиді, але мені вони здавались такими непорушними, наче з”явились ще до динозаврів та переживуть все людство.

Власне, я ще витратила з півгодини-годину на сніданок, вибір магнітика та невеличку прогулянку околицями лагуни. По цьому озеру катають екскурсії, але в мене не вистачало на це часу, про що я трохи шкодую. Вікіпедія каже, що за *** останніх років це озеро дуже-дуже зросло у розмірах за рахунок води, яка наморожується та тане. Тож, це буде +1 причиною повернутись туди знову – за пару років екскурсія може бути хвилин на 10 довша, та я знатиму відразу, як краще заночувати.

Ну а нижче фоточки усіх оцих величавих та непорушних льодів:

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s